Без назви (поки, що)))
+3
Софія Чайка
Запах Ветра
Viorika
7 користувачів
Сторінка 1 з 1
Без назви (поки, що)))
автор Viorika Нд Лют 01, 2015 6:27 pm
Я не майстер анотацій, але спробую)))
Дія цього роману відбувається в двадцятих роках минулого століття, у маленькому містечку дуже Західної України, перлині Закарпаття, - місті Мукачеві. Звичайно основною сюжетною лінією навколо якої крутиться вся дія буде вбивство, але крім того я спробую розказати про життя звичайних людей, побут, культуру і традиції свого рідного краю.
Окрема подяка Олесі
, за дійсно безцінний подарунок, книгу "Україна: політична історія. ХХ - початок ХХ1 століття", дуже багато нової і, часто, несподіваної для себе інформації я почерпнула звідти.
Назву я, поки що не придумала, надіюся на вас у цьому))) Буду вдячна за будь-які ідеї!
Дія цього роману відбувається в двадцятих роках минулого століття, у маленькому містечку дуже Західної України, перлині Закарпаття, - місті Мукачеві. Звичайно основною сюжетною лінією навколо якої крутиться вся дія буде вбивство, але крім того я спробую розказати про життя звичайних людей, побут, культуру і традиції свого рідного краю.
Окрема подяка Олесі
, за дійсно безцінний подарунок, книгу "Україна: політична історія. ХХ - початок ХХ1 століття", дуже багато нової і, часто, несподіваної для себе інформації я почерпнула звідти. Назву я, поки що не придумала, надіюся на вас у цьому))) Буду вдячна за будь-які ідеї!
Останній раз редагувалося: Viorika (Нд Лют 01, 2015 11:28 pm), всього регувалося 1 раз(-и)
Viorika- Сообщения : 1500
Дата регистрации : 09.04.2014
Возраст : 49
Откуда : Львів
Re: Без назви (поки, що)))
автор Viorika Нд Лют 01, 2015 6:29 pm
- Частина 1:
- Павел Пешек, інспектор першого класу, з підрозділу стражів без уніформи, Березької жупи, Мукачівського округу, Підкарпатського краю Чехословаччини, з відразою оглядав тіло голови Мукачівської окружної кредитної спілки. Покійний сидів за письмовим столом, на його обличчі застиг вираз глибокого подиву, а на грудях повільно розпливалася велика червона пляма, життя витекло з нього разом з кров’ю, через невеличкий кульовий отвір.
Тяжко зітхнувши, інспектор обійшов стіл довкола, погляд його впав на відкритий календар: п’ятнадцяте серпня тисяча дев’ятсот двадцять четвертого року, рівно три місяці тому, одного, далеко не найкращого, травневого ранку, батько пана інспектора, відомий у Празі адвокат, Богуслав Пешек, запросив сина до себе в кабінет. У вікторіанських романах романтичних англійських міс, які любили читати його сестри, в таких випадках суровий батько або дядько, зазвичай вимагав від молодого чоловіка, негайно знайти собі наречену і одружитися, щоб забезпечити продовження древнього роду. Але, його батько не був гоноровим аристократом, а з продовженням роду солідних адвокатів, прекрасно справлялися брати Павела. Тому, Пешек старший, тоном, яким зазвичай починав свої переможні орації в суді, промовив:
- Павел, ти мене розчарував. Вчора, через твою неуважність і безвідповідальність, ми програли справу. Звичайно, ми подамо апеляцію і виграємо, зрештою, але цього можна було б уникнути, якби ти відповідально поставився до підготовки. І це вже не вперше….
- Тату, звідки я міг знати про того свідка? Обвинувач витягнув його в останній день суду, як цирковий факір, що добуває кролика з капелюха. – Краще б він цього не казав, бо поважний пан Богуслав, аж підскочив в кріслі, обличчя батька почервоніло, а голос зазвучав, як ієрихонські труби.
- Якби ти уважніше вивчав документи! Якби менше пропадав зі своїми друзяками по рестораціях! Якби менше думав про те, на якого коня варто поставити на чергових перегонах! Якби частіше бував в конторі і відповідальніше ставився до своїх обов’язків, свідки не з’являлися б в суді, як австралійські кролики!
- Ну кролик, е… тобто свідок був тільки один, не так багато, як кроликів в Австралії…
- До чого тут кролики? – на диво спокійно запитав батько, опускаючись в крісло, Павела завжди дивували такі стрімкі зміни настрою. Тато поправив пенсне, що з’їхало на бік і продовжив своїм звичним сухим тоном, – так от я вирішив, що тобі бракує практики в державних установах. Там, де порядок і дисципліна є головними вимогами до працівника. Тому, ти, вступаєш на службу до жандармерії, в підрозділ стражів без уніформи, інспектором першого класу. В місті Мукачеве звільнилося, якраз, місце інспектора у рефераті поліції. Ти поїдеш туди.
- Але тату, там здається треба іспит здати і, напевно, є конкуренція?
- Нічого, сину, іспит ти витримаєш. Про конкурентів не турбуйся. – Батько відкрив товсту теку з паперами, що лежала перед ним, витяг верхній документ і почав його читати, тим самим даючи зрозуміти, що рішення остаточне і аудієнція закінчена.
Через тиждень, Павел вже сідав у вагон потяга «Прага-Ужгород». Іспит він, звичайно, витримав. Про нове місце служби, йому, поки що, були відомі тільки сухі статистичні дані – місто Мукачеве, було центром Березанської жупи, Підкарпаторуської землі, приєднаної Паризькою конференцією до Чехословацької республіки 18 листопада 1919 року. До жупи входили: Мукачівський, Нижньо-Верецький, Свалявський, Росвигівський, Іршавський, Тисагатський округи. В Мукачеве та його околицях проживало одинадцять тисяч іудеїв, п’ять тисяч двісті сорок шість греко-католиків, три тисячі п’ятсот римо-католиків, одна тисяча вісімсот реформатів, чотириста сімдесят п’ять православних, ще, десь біля пів тисячі, налічувалося представників інших конфесій. Більша частина населення називали себе русинами або українцями, ще Підкарпатський край населяли мадяри, німці, румуни, словаки, чехи і, звичайно, євреї. Раз на місяць, в місті, проводили великі торги, на торговиці збиралося чи не половина жителів краю. Як йому повідомили, ще роки два тому, на нових Чехословацьких землях було вкрай неспокійно, постійні виступи і страйки селян та робітників. По лісах переховувалися численні ватаги розбійників, через що подорожувати дорогами краю було дуже небезпечно. Та зараз, в Рутенії встановився відносний спокій. Рік тому захопили і знищили найбільш нахабну банду, Миколи Шугая, карпатського Робін Гуда. Про це тоді писали всі газети. Ото і все, що вдалося довідатися Павелу про його нове місце служби. Тому, сідаючи в потяг він почував себе приблизно так, як мореплавець, корабель якого, штормом прибило до невідомого берега.
В Ужгороді довелося пересісти на інший потяг, до Мукачева. Павел підозріло оглянув облуплені вагони, вони, здається, були із тих, що вийшли з цехів «Вагонобудівного заводу Фухса» в Гейдельберзі, десь в сімдесятих роках минулого століття. Зсередини вагон виглядав, не краще ніж зовні. Оббивка сидінь вицвіла і витерлася, фарба облізла, позолота облупилася, але, тим не менше, у вагоні було чисто. Пасажирів набралося небагато. Вже перед самою відправкою потяга, коли вагони здригнулися всім своїм незграбним деревино-залізним тілом, паровоз наповнив перон парою і гучним басом сповістив, що рушає, у вагон вскочив останній пасажир. Невисокого зросту, повний, він чимось нагадував пінгвіна – чорний костюм, біла сорочка, круглий капелюх-боулер, чоловік тяжко дихав і просто впав на сидіння напроти Павела, не випускаючи з рук невеликий шкіряний саквояж. Витягнувши з внутрішнього карману піджака білу хустинку, він ретельно витер піт з лоба, потім запхнув хустку в інший карман, підняв капелюха і незграбно поклонився, крім повного живота, любителя пива і ковбасок, йому заважав ще й саквояж, що дивний чоловічок тримав перед собою. Пововтузившись ще якийсь час і врешті відклавши портфель вбік, пан-пінгвін, як охрестив його про себе Павел, несподівано широко усміхнувся, від чого все його кругле обличчя розплилося і прийняло вираз якогось вищого блаженства, чорні очі, схожі на грецькі маслини, блищали, а круглий ніс смішно зморщився.
- Ви не проти, якщо я представлюся сам? В дорозі формальності, знаєте, трудно дотримуватися? – голос його був приємний і приязний. – Мене звати Берел Кофман. Я антиквар. Моя крамниця знаходиться недалеко від ратуші. В Мукачеві всі знають крамницю Берела Кофмана, у мене можна купити чудові речі за хорошою ціною. – І приязний пан Кофман, знову посміхнувся, від чого, здавалося, засвітився, як гасова лампа. – А, вас як величати, дозвольте спитати?
- Павел, Павел Пешек. Я буду працювати в поліцейському рефераті Мукачева, інспектором. – Автоматично відповів, розгублений Павел.
- Он як? А, де ви дозвольте спитати, будете жити?
- Мабуть, зніму кімнату. – Невпевнено відповів Павел, бо, насправді ще не задумувався над цим.
- Зараз ремонтують старий замок, туди збираються перевести військові казарми і казарми жандармерії, але, то напевно не найліпша ідея, бо замок, знаєте, не дуже привітний, кажуть там досі чути ночами стогони колишніх в’язнів та відголоски давніх битв. – Пан Кофман був досвідченим оповідачем, бо Павел ясно побачив перед собою похмурі мури, сірі стіни і відчув неприємний холодок всередині, ніби ті привиди старого замку матеріалізувалися десь поряд і торкаються його своїми холодними руками.
Пан Кофман виявися дуже балакучим, але приємним, попутником. Павел довідався де в Мукачеві хороші і недорогі корчми, де подають найкраще пиво, а де можна випити чудового вина, місцевого виробництва. Дізнався, що в місті є театр, хоч і без постійної трупи, але частенько бувають приїжджі, збираються будувати кінотеатр, а, поки що, кіносеанси час від часу влаштовують в готелі «Чіллаг», там також проходять міські бали і дають концерти запрошені артисти, є більярдна зала.
- А, знаєте що, пане Пешек, я напевно можу порадити вам хорошу квартиру!
- Це було б чудово, пане Кофман, крім вас, у мене в Мукачеві, поки, нема знайомих.
- Ну, то буду радий прислужитися! Це в Пасажі, дуже близько до міської управи. Так от, в Пасажі, будинок номер три, знайдете крамничку «Жіночі дрібниці», там у вітрині виставлені віяла, дамські сумочки-ридикюлі, різнокольорові стрічки і мереживо, крамничку тримають пан та пані Міхновські, вони здають кімнату на горі, зі сніданком та вечерею, за помірну ціну. У них чудова кухарка, готує дещо одноманітно, але смачно, повірте старому гурману.
- О, дуже дякую! Обов’язково скористаюся вашою порадою. – Павел дійсно відчував щиру вдячність доброзичливому антиквару, знайти хорошу квартиру за помірну ціну, завжди було складно, а ще в місті де нікого не знаєш, взагалі здавалися справою нездійсненною.
Гучний гудок паровоза дав знати, що потяг наближається до кінцевої станції. Павел виглянув у вікно і одразу побачив величний замок, який грізно височів на пологій вершині гори, над містом, що розкинулось у долині. То, була справжня фортеця, неприступна і міцна, здавалося вона виростала з гори, як її частина, продовження скали.
- Вражає? – пан Кофман із сумною усмішкою уважно дивися на замок, що повільно пропливав повз вікно потяга.
- Так, вражає. Скільки йому років?
- Вчені досі сперечаються, хто каже, що перші мури були закладені більш ніж тисячу років тому, хтось думає, що замок значно молодший, а мені здається, іноді, що він ровесник пірамід Єгипту.
- А, хто його будував?
- О, тут теж багато версій, на протязі століть до будівництва замку, якщо вірити тим же історикам, долучилися князі Корятовичі, Баторі, Жужанна Лорантфі, Ракоці… – у голосі пана Кофна чулася легка іронія.
- А, ви як вважаєте? – Поцікавився Павел.
- А, я думаю, що замок побудували невідомі будівничі, предки тих людей, що і зараз живуть довкола старого замку. Це їх замок, а не Ракоці чи Баторі, хоч і приніс він своїм творцям не мало горя. – Пан Кофман усміхнувся, але усмішка його на цей раз була сумною.
- Горя? Чому?
- Бо, всі правителі замку, що закривали мости і витримували облоги, забували про підданих, які залишилася там, у підніжжя замку, а ворог, що раз за разом атакував цю твердиню, всю свою лють спрямовував на беззахисних людей, які жили в тіні неприступної фортеці. Цей замок, пам’ятник людській величі, таланту невідомих будівничих і підлості та жорстокості його правителів. – Павелу, на мить здалося, що він слухає обвинувальну промову його батька в залі суду. Потяг тим часом, видавши ще один потужний гудок і примусивши старі вагони жалібно застогнати, зупинився.
- Ну от, ми приїхали. – Пан Кофман встав, прихопивши свій саквояж, направився до виходу, на прощання, звично при піднявши капелюх, несподівано сказав, – знаєте, що пан Пешек? Якщо захочете приходьте до мене в четвер, будь-який, коли будете мати як. По четвергам о шостій у мене збирається невеличка, але приємна компанія, ми обідаємо, а потім граємо в карти або лото, вам же потрібно познайомитися з хорошим товариством! Я вас запрошую. – І він поклонився на прощання.
- Дякую за запрошення, обов’язково скористаюся.
Вокзал міста Мукачеве не викликав ні особливого захоплення, ні розчарування. Сіра акуратна споруда, схожа на сотні своїх братів, по цілій Європі. Ці вокзали, то зовсім не ті, оповиті романтикою, середньовічні міські брами, що охоронялися суворими воїнами. Сучасні залізничні вокзали, такі ж сухі, діловиті і нудні, як і століття, що їх породило. Щоправда, цю будівлю прикрашав невеличкий навіс над виходом на перон, оплетений лозами дикого винограду.
Павел пройшов через касовий зал і вийшов на вокзальну площу, що мала форму півкола. Тут в ряд вистроїлися перевізники, готові довезти пасажирів хоч на край світу, за відповідну плату, звісно. Як і біля празького залізничного вокзалу, ліворуч, від головного входу, стояли однокінні брички, а праворуч – вистроїлися в чергу автомобілі. Звичайно, ні кількість, ні якість, цих засобів пересування навіть близько не можна було зрівняти із столицею. Вибираючи між кінним транспортом і автомобільним, Павел вирішив надати перевагу авто. Хоча візникам не було на що жалітися, обидві брички одразу знайшли пасажирів. Поки Павел роздумував, хтось встиг ускочити в «Мерседес», найбільш пристойний і новий із авто таксі. Йому на вибір залишилися всього три машини: «Ford», який самі американці називали «бляшанка Ліззі», по вигляду, вона доблесно пройшла всю війну. Перед нею виблискувала свіжим лаком «Tatra», видно, що хазяїн ставився до свого годувальника з любов’ю, машина була дбайливо вимита і натерта до блиску, а в синіх лакованих дверцях, як у дзеркалі, відображалася будівля вокзалу. Але увагу Павела одразу ж привернув громіздкий, схожий на середньовічну карету без коней, «Voituretta BS» фірми «L&K», випущений в далекому 1905 році, колись такий автомобіль купив його батько – перше авто в їх сім’ї і найулюбленіше, бо з ним були пов’язані кращі дитячі спогади Павела. Вибір був зроблений одразу.
Тільки пасажир вмостився на сидінні біля водія, як авто різко рушило з місця, з гучним гуркотом, залишаючи за собою хмари чорного диму.
Водій був високим і худим як жердина чоловіком, з витягнутим обличчям, видатним, довгим носом, схожим на дзьоб яструба, з пишними, доглянутими вусами, на його голові дивом тримався кашкет з коротким козирком, а очі були заховані за круглими водійськими окулярами. Він виявився дуже балакучим. Тільки-но вони рушили, як водій одразу повернувся до нього і представився:
- Мене звати Шандор, Шандор Ковач, а вас, як величати? – при цьому він приязно усміхався і зовсім не дивився на дорогу, автомобіль їхав собі, як заманеться, по дивній зигзагоподібній траєкторії, але кожен раз, як Павелу здавалося, що вони от-от вріжуться в дерево, або зіб’ють пішохода, котрий невчасно зібрався переходити вулицю, авто ніби відскакувало вбік, вирівнювало траєкторію і їхало собі далі вимальовуючи на дорозі хвилі.
- Павел Пешек. – Прокричав він і зрозумів, що досі не назвав адреси, куди їхати. – Е… мені, той… – Павел замовк на мить, мало не прикусивши язика, їх підкинуло на черговому віражі. – Я квартиру шукаю, мені порадили… – але договорити не встиг, бо Шандор, радісним тоном, вигукнув:
- Квартиру! Пан Пешек, я знаю чудову квартиру! – І різко повернув праворуч від чого Павел мало не випав з авто. Він не встиг ні оговтатися від карколомної поїздки, ні заперечити, занадто турботливому водію, як його вже тягнули під руку до якогось будинку, на вигляд дуже пристойного, занадто пристойного. Квартира, про яку казав Шандор, виявилася справжніми царськими апартаментами з двома спальнями, вітальнею, завширшки не менше бальної зали, окремою кухнею і величезною ванною. Бачить Бог, Павел би з радістю погодився на королівські умови, але ціна оренди була такою, що за місяць проживання довелося б викласти всю платню і ще просити у батьків допомоги. Далі вони приїхали до кондитерської крамниці, власник якої, виявляється здавав кімнату в мансарді. Кімната, розмірами не більша за шафу, мала ще один суттєвий недолік – низьку стелю. Виходячи звідти Павел з усієї сили гепнувся потилицею об одвірок. Оговтавшись від удару тільки перед дверима чергової хазяйки, Павел, нарешті, запротестував:
- Шандор, прошу вас! Не треба. Я дякую за турботу, але в мене є адреса, їдьте в Пасаж, будинок номер три, там знаходиться крамниця «Жіночі дрібниці».
- О, чому ви одразу не сказали? Я думав, пану потрібна поміч. Поїхали! – і він різко розвернув свою тарадайку, черговий раз, ледве не загубивши пасажира.
Пасаж, виявився вузькою вуличкою, в самому центрі міста, в декількох хвилинах ходьби до міської ратуші. Справа і зліва тягнулися ряди вітрин невеличких крамничок, ательє, годинникових та взуттєвих майстерень. «Жіночі дрібниці. Галантерея» знайшли одразу, хоч вивіска і була непримітною, зате вітрина притягувала погляд барвистими кольорами.
Павел вирішив відпустити, доброго самаритянина Шандора, негайно, як тільки вони в’їхали на потрібну вулицю, розсудивши, що у випадку, якщо вони з хазяйкою, не домовляться, то поселиться на одну ніч в готелі «Чіллаг», що навпроти ратуші, він примітив яскраву вивіску, коли їхав сюди. Довше, компанії занадто доброзичливого водія, він би вже не витримав.
Хазяйка стояла за прилавком магазину і голосно обговорювала з двома огрядними дамами переваги фламандського мережива перед, більш дешевим і майже таким самим, як запевняли клієнтки, мехельнським. Господиня, судячи з усього, намагалася продати дорожчий крам, але клієнтки опиралися, вони так захопилися, що не одразу помітили Павела, котрий розгублено переминався з ноги на ногу в дверях крамниці. Він вже збирався дати знати про себе, постукавши в одвірок, коли зустрівся поглядом з хазяйкою, вона уважно оглянула його, зупинилася на мить на валізі, що тримав руках Павел і легенько хитнула головою, всім своїм виглядом показуючи, що не варто переривати торг. Павел, зітхнув, опустив валізу на підлогу, обперся на прилавок і скористався затримкою, щоб уважно роздивитися довкола.
Празькі знайомі, котрі встигли побувати в Рутенії, йому розповідали про дивний клімат цього краю. Про незвично тепле і довге літо, яке панувало тут чи не до середини осені, що було дивно, бо здавалося ніби лісисті гори, повинні нести з собою сирість і прохолоду. Натомість тут було жарко, як в Іспанії, а виноград родився не гірше ніж у Франції, тому виноробство в карпатському краї розцвітало і дивувало багатством смаків. День приїзду порадував Павела, не тільки стомлюючими пригодами, але і виснажливою жарою. Тому, прохолода трогового залу, тішила. Сюди, дошкульним сонячним променям, заважали вільно проникати густо заставлені крамом вітрини.
Крамниця відповідала своїй назві повністю: рулони різноманітного мережива, до кольору до вибору, стрічки, віяла, панчохи, від дорогих і вишуканих шовкових, до найдешевших бавовняних, сумочки різних форм, кольорів і якості, гребінці та шпильки, намиста з коралів різних відтінків червоного, білих річкових перлин та гранату, ще багато інших жіночих дрібничок заповнювали полиці.
Господиня, жінка невисоко зросту, але пишних форм, не видавалася такою вже огрядною, як здалося Павелу на перший погляд. Вона сама, була суцільною рекламою своєї крамниці. Високий стоячий мереживний комірець білої блузки, з глибоким декольте, та широкі рукави-буф, робили плечі візуально ширшими, а бюст пишнішим, чорна спідниця-дзвіночок, висока зачіска прикрашена білими та чорними стрічками і черепаховими гребінцями, важке намисто з річкових перлин, пані Міхновська, мала непоганий смак, хоч і трошки старомодний. Високі вилиці, повні губи, світло-карі очі, голос, приємний, із східними солодкими нотками, якась частина азійської крові текла в цій жінці. Вузький ніс з маленькою горбинкою та тонкі, прямі брови, не порушували гармонії, як не дивно. В молодості, пані Міхновська, без сумніву була справжньою красунею, та і зараз її вік видавали хіба, що тонка павутинка зморшок біля очей і рота, та сиві пасма в густому темному волоссі.
Жінок з якими так завзято торгувалася господиня, Павел зміг роздивитися тільки зі спини. Обидві високі і пишні. Обидві одягнуті майже однаково: в чорні спідниці, трохи нижче коліна, білі сорочки з вишитими рукавами, вишивка була багатою та вишуканою. Мати в безрукавці, бо Павел вирішив, що то мати і дочка, так само прикрашеній майстерною вишивкою, темно-русе, густе волосся було підстрижене коротко та вкладене модними хвилями. У дочки коси були викладені віночком, а неслухняні русяві локони, що намагалися вирватися на волю, приборкані гребінцями.
Павела попередили, що місцеві жителі спілкуються дивним і тяжко зрозумілим діалектом, де намішані майже всі мови східної Європи, але він і не думав, що то настільки трудна для розуміння мова. З бурного діалогу жінок, він зрозумів тільки, що дівчина збирається заміж, отже мережива призначалися для весільного плаття. Торг затягувався, торгували кожен один геллер. Павел нудьгував, все більше, нервував. Та ось, пані Міхновська розправила плечі, високо підняла голову, а очі заблищали, як новенькі монетки, вона витягла звідкись, з-під прилавку, черговий рулон мережив, королівським жестом розгорнула його на столі, пильно глянула на дівчину, обернулась до полиць і обережно як царську корону взяла маленьку срібну діадему прикрашену намистинами з чеського скла, тонкої роботи, та, ніби ставлячи остаточну крапку, виклала на прилавок елегантне гранатове намисто-нашийник. І тут дівчина промовила тим тоненьким голоском, з благаючими нотками, що віками топив батьківські серця:
- Маамооо…. – це слово, прозвучало у Павелових вухах як найсолодший спів солов’я, таким самим «маамооо» його сестри зазвичай припиняли всі торги і діставали бажане від сурової матусі, що тільки хвилину тому, строго відкидала всі їх капризи. І не важливо, що його мати і ця заможна селянка були далекі одна від одної, ніби з різних світів, вели вони себе, в таких випадках, на щастя, однаково – покупка відбулася і жіночки, нарешті пішли, залишивши немаленьку суму терплячій господині. При цьому обличчя дівчини сяяло так, що Павелу здалося ніби в крамниці стало світліше.
Пані Міхновська, тим часом, діловито перелічивши і сховавши гроші, звернулася до Павела:
- То ви, напевно, той пан, якому треба квартиру? Пан Кофман вже дзвонив і попередив про ваш прихід, але ви забарилися. – Вона мило усміхнулася, Павелу навіть здалося, що зараз йому помахають пальчиком, як шкодливій дитині. Пані Міхновська розмовляла чеською з сильним акцентом, пом’якшуючи слова.
- Так, це я. Просто так сталося, розумієте, шофер, що віз мене з вокзалу, ну… - Павел зам’явся, як пояснити цій достойній жінці, що дозволив якомусь божевільному водію возити себе кілька годин по місту, не відомо чому?
Але, пані Міхновська зацікавлено глянула на Павела і, несподівано, голосно розсміялася:
- Тільки не кажіть, що сіли в авто до Шандора Ковача?
- Нууу, так…, а, що ви з ним знайомі?
- Та з ним половина краю знайомі! То, такий дивак, якого ще треба пошукати. Якось він цілий день возив розгубленого француза по всіх корчмах міста і околиць, бо той мав необережність сказати, що хотів би спробувати хорошого місцевого вина. – Пані Міхновська ніби схаменувшись, різко протягнула йому руку, але не для поцілунку, Павел пожав тонку долоню, яка виявилась на диво міцною. – Елена Міхновська.
- Павел Пешек.
- Ви надовго до нас? Бо, нам би хотілося знайти постійного квартиранта. – Господиня перейшла на діловий тон.
- На п’ять років, записано у мене в контракті. Я направлений у ваш поліційний реферат, інспектором, підрозділ без уніформи.
- Чудово, сподіваюся квартира вас влаштує, ви мені здаєтеся солідною людиною. Зараз я вам покажу кімнати. – Вона було направилася закрити вхідні двері, але її зупинили дві веселі молоденькі панянки, що підійшли до крамниці. Подарувавши Павелу винувату усмішку, вона повернулася до дверей, що вели в глиб будинку і вигукнула, кудись у темноту:
- Йовжі! Йовжі! – обернувшись до Павела, запросила, – ідіть сюди, зараз мій чоловік покаже вам кімнати, а я мушу просити вибачення. – І пані пішла обслуговувати нових покупців.
Піднявшись на три сходинки вгору, Павел вступив у темну кімнату, на мить йому здалося, що осліп, але коли очі призвичаїлися до мороку, розгледів кімнату з полицями, що йшли вздовж стін, наповнену кошиками і коробками. Через скло в дверях, у підсобне приміщення крамниці потрапляло трохи світла, навпроти були ще одні двері, що вели до приватної частини будинку. Тільки Павел підійшов до них, як двері раптово відчинилися і він мало не налетів, на якогось чоловіка. Очевидно, це і був, той самий Йовжі.
- Йосип Міхновський. – Представився той, провівши Павела в невеличку, але затишну вітальню. – Зараз, хвилинку, я покажу вам кімнати, вони нагорі.
Пан Міхновський виявися, невисоким, сухим чоловіком, на вигляд далеко за шістдесят, хоча глибокі зморшки на його худому витягнутому обличчі, не обов’язково повинні були вказувати на вік. На обличчі виділявся довгий, крючкуватий ніс, а очі за великим окулярами з випуклими лінзами, здавалися непропорційно маленькими, рідке сиве волосся, створювало на голові подобу лаврового вінка. Господар дому відносився до тих нервових людей, що весь час у русі, за п’ять хвилин він устиг три рази запропонувати Павелу випити, і не зважаючи на відмову, наповнити чарки бренді, але тут же забув про них, натикнувшись на розкриту книгу, яка лежала в кріслі. Поклавши книгу на полицю, взявся прибирати якісь папери, що були на столі, зняв окуляри, відклав їх убік, а потому, кілька хвилин шукав. Павел обережно підсунув їх хазяїну, який протер скельця хустинкою і знову одягнув на носа, очевидно без окулярів чоловік майже нічого не бачив, але, чомусь, соромився своєї недуги. Аж раптом господар згадав про ключ від кімнат нагорі і кудись втік, заливши розгубленого Павела серед вітальні.
Опинившись на самоті, Павел вирішив, що саме час випити чарку, бо сьогоднішній день вкрай виснажив його. Бренді виявилось дуже непоганої якості, подумавши хвилину, Павел перекинув і другу чарку, сподіваючись, що метушливий господар не помітить такої дрібниці. Трохи охмелівши, все таки з ранку нічого не їв, бутерброд із тонкої скибки хліба з ще тоншими скибочками пересохлої шинки, який він з’їв на вокзалі в Ужгороді, їжею не назвеш, Павел виглянув у коридор, куди ж подівся хазяїн?
Двері, прямо напроти вітальні, вели у крамницю. З правої сторони, в кінці коридору, теж були двері, очевидно в кухню, судячи по апетитному аромату тушкованого м’яса, що долинав звідти. В животі у Павела все скрутилося, голод києм не відженеш, як любила приказувати його нянька, годуючи свого вихованця кашею, тепер би Павел не відмовився і від тієї каші, яку так не любив в дитинстві. Нічого, от зараз визначиться з квартирою, і піде, пошукає ресторацію, де можна добре повечеряти, запивши вечерю, кухлем холодного темного пива.
Скориставшись відсутністю хазяїна, Павел обережно оглянув перший поверх. Крім крамниці, підсобного приміщення і кухні, тут розмістилися маленька вітальня та столова, яка межувала з вітальнею, ще менша за розміром, але затишна кімнатка в якій головною прикрасою був солідний дубовий стіл, накритий білосніжною льняною скатертиною, крім стільців та столу, з меблі тут помістилася тільки мініатюрна кутова вітрина, де господарі зберігали особливо дорогий фарфоровий та срібний посуд.
В протилежному кінці коридору виднілася сходова клітинка.
Почувши кроки пана Міхновського, Павел, швидко повернувся у вітальню, але тут же мусив вийти, бо його голосно кликав господар:
- Пане Пешек, ходіть, я покажу вам кімнати. – Черговий раз мало не зіткнувшись з хазяїном у дверях, Павел вийшов у коридор, про себе вирішивши, що після стількох пригод, він згоден жити, хоч у скрині, аби там було ліжко, подушка і ковдра.
- Парадний вхід до будинку отут. – Пан Міхновський вказав на солідні дубові двері, що вели у двір, коли вони підійшли до сходів. – Закриваємо їх, завжди рівно о десятій вечора. Ключі ми вам, звичайно, дамо.
Вузький коридор, посередині якого височіли сходи, з одного кінця впирався у вхідні двері, біля дверей стояла вішалка для одягу і підставка для взуття, три сходинки вели вниз, у підвал. В другому кінці коридору, під сходами, притулились інші двері, що майже зливалися зі стіною, здається до кімнати прислуги. На другий поверх Павела не запросили, тільки хазяїн вказав на перші двері справа від сходової клітинки:
- Отут у нас туалет, він один на весь будинок, – ніби перепрошуючи за незручність повідомив господар. – А ось і кімнати. – проголосив він піднявшись на третій поверх.
Кімнати, які збиралися здавати постояльцям знаходилися, судячи з усього, прямо над крамницею. Павел обережно оглянув їх, не вірячи своєму щастю, – здається це було те, що треба. Залишилося тільки обговорити ціну. Квартиру складали дві суміжні кімнати – вітальня і спальня. В спільній стіні, розмістилася широка кахельна піч, з топкою у вітальні. Кімнати були обставлені із спартанською стриманістю. У вітальні під вікном, стояв диван, доволі старий, з вилинялою, але ретельно вичищеною, оббивкою, у кращі час він мав яскраво бордовий колір, перед ним – круглий горіховий столик і два крісла з того ж гарнітуру, диван виглядав досить понуро, а от крісла здавалися м’якими і затишними. Справа від дверей височів секретер, горіхового дерева, перед ним стілець, зліва – сервант, пустий, але то нічого, мама обов’язково вишле купу речей, що їй видаються вкрай необхідними. Стіни прикрашала одна-єдина картина, поганенька репродукція Караваджо, «Мадонна пілігримів», у пишній позолоченій рамі. Омеблювання спальні складали: ліжко, комод із дзеркалом над ним та громіздка шафа. Трохи пом’якшували аскетичну обстановку, репродукція того ж Караваджо на стіні, тільки на цей раз – «Святе сімейство з Іоанном Хрестителем» та яскраве вовняне покривало на ліжку. Ніяких килимів, скатертин чи мережевих серветок, але Павел розсудив, що прикрасити кімнати і зробити їх більш затишними не так складно, зрештою, тут було все необхідне умеблювання, чисто прибрано, а головне, напроти квартири, знаходилася душова кімната. Там поміщався тільки душ та умивальник, але того було достатньо для комфортного проживання одного не дуже вибагливого холостяка.
Ще одна кімната, що знаходилася на третьому поверсі, як пояснив пан Міхновський – гостьова. Та гості у них бували рідко, на Різдво чи Паску, та ще може зо два рази на рік приїжджали, на два-три дні, дочки із чоловіками і дітьми, провідати батьків, ніби вибачаюсь повідомив господар дому.
Зосталося, одне але дуже суттєве питання – ціна оренди.
- Сто вісімдесят крон в місяць. – Виголосив пан Міхновський і чомусь почервонів.
- Згоден. – Не вагаючись, відповів Павел, і тільки опісля подумав, що при заробітній платі біля вісімсот крон в місяць, це досить суттєва сума, та відступати було пізно, до того ж він сумнівався, що зможе за менші гроші знайти щось достойне.
Отже побутові питання вдалося владнати в перший же день. За тиждень його мати прислала, як він і очікував, інший багаж. Крім великої валізи, що її зібрав сам Павел і повинні були відіслати батьки, як тільки він влаштується на новому місці, мама зібрала ще і величезну скриню. Серед різного непотребу, який щоправда прикрасив кімнати і наповнив пустий сервант, мати прислала і ті речі про які пам’ятає кожна жінка, але з легкістю забуде будь-який чоловік, наприклад, декілька комплектів постільної білизни і рушники, а ще вишиті з любов’ю серветочки і два барвисті килимки, що принесли затишок і частинку дому в його нове помешкання. Батько вклав в багаж величезний, солідний том в шкіряній обкладинці, «Звід законів», що приємно пахнув типографською фарбою та дбайливо загорнуту, у кілька паперових пакунків, пляшку «Martell».
Viorika- Сообщения : 1500
Дата регистрации : 09.04.2014
Возраст : 49
Откуда : Львів
Re: Без назви (поки, що)))
автор Viorika Нд Лют 01, 2015 6:31 pm
- Частина 2:
- Звичайний день Павела, тепер починався о сьомій. Спочатку він довго і з насолодою приймав душ, повільно прокидаючись під прохолодним струменем води. Вода ще не встигала добре нагрітися, бо кухарка приходила о пів на сьому і тоді ж включала водяний нагрівач. Рівно о сьомій Маріка, служниця Міхновських, що за десять крон в день, раз на тиждень прибирала і прала, Павелу, приносила сніданок.
Маріка була похмурою і вічно всім незадоволеною тридцятирічною дівицею. Вона всюди бачила погані прикмети. Крім яєчні, свіжих булочок з маслом та кави, Павел щоранку отримував порцію песимістичних оповідок у стилі похмурих німецьких казок. Павел вже звик до буркотіння Маріки, а так як він розумів з її слів хіба кожне десяте, то не дуже тим всім переймався, сприймаючи її буркотіння, як частину особливого ранкового ритуалу.
Кухарка у Міхновських готувала добре, от тільки її улюбленим продуктом, напевно, були яйця, бо на сніданок Павел незмінно отримував яйця, щоправда способів їх приготування, Агнеша знала безліч. Особливо Павелу подобалися тоненькі скибочки пухнастої білої булки випечені в суміші вершків і яєць, ці хлібці, що тут називали бундаш кенєр, просто чудово смакували до кави.
Служба Павела починалася о восьмій ранку, але він, зазвичай, приходив хвилин на п’ятнадцять раніше, не тому, що так спішив до роботи, просто в цей час ще не було звичної для мерії метушні, не бігали по коридору, туди сюди, з заклопотаним виглядом люди. Не зупиняли на кожному кроці інші чиновники, вітаючись.
Обідав він, зазвичай, у ресторації «Трактир», вона знаходилася найближче до ратуші, якщо не рахувати ресторану готелю, але там було занадто дорого для щоденних обідів. Крім того у «Трактирі» подавали чудове пиво і вино місцевого виробництва. Коли не було інших запрошень, Павел вечеряв вдома.
Його першими друзями на новому місці, стали два офіцери жандармерії, Ярослав Ворхола та Микола Болех, обидва високі здоровані, з круглими лицями, сяючими здоровим рум’янцем, голубоокі красені з пишними вусами. Вони могли здатися братами-близнюками. От, тільки кучері Ярослава були кольору стиглої пшениці, від чого і вуса, і брови, його мали рижуватий відтінок. У Миколи на голові стирчало, як голки їжака, коротко підстрижене волосся, чорніше ночі.
Нові друзі одразу взялися знайомити Павела з найкращими корчмами міста і околиць. Першого ж ранку, після такого походу, Павел прокинувся на килимку біля ліжка, зі страшним головним болем і такою посухою в роті ніби, перед тим, наївся піску. На ньому були шкарпетки, кальсони та краватка, інший одяг хтось розкидав по цілій квартирі. Події попереднього вечора вивітрилися з голови, так само як рідина з тіла. Потроху приходячи до себе під струменями холодної води, Павел смутно пригадав, як почали вони відмічати його нове призначення у «Трактирі». Перепробувавши всі сорти пива, що продавалися у цьому закладі, вони перемістилися у ресторацію готелю «Чіллаг», там пили вино і шампанське. І, здається, зчинили у них якусь сварку, чи може навіть бійку, бо виставляли їх з ресторації два дебелих лакея. Потім, Ярослав згадав про якусь корчму в Росвигово, селищі по той бік річки, де подавали чудову слив’янку. Павел ще пам’ятав як випив першу чарку слив’янки, далі спогади скінчилися. Скільки часу вони там пробули, що робили і як він потрапив додому? Його пам'ять навідріз відмовилася відповідати на ці питання.
Друга зустріч з новими друзями скінчилася таким самим головним болем, але на цей раз у ліжку веселої, пухкої дівчини, що називала його «слунце моє» ¹, часто і голосно реготала та курила тонкі, страшенно вонючі, цигарки. Як виявилося, вчора ввечері, перед тим добряче хильнувши слив’янки в тій самій росвигівській корчмі, вони подалися до вокзалу, там винайняли авто і поїхали в Ужгород, в «Пансіон для дівчат чесних професій», як офіційно називався заклад. От тільки секретарки, що жили тут, не вміли друкувати, швачки – шити, а кухарки – готувати, зате дівчата мали багато інших талантів, які високо цінувалися чоловіками. Найгірше було те, що він знову мало, що міг згадати, з подій попередньої ночі.
Третього разу, йому довелося заплатити за зламаний стіл у більярдній готелю, а потім ще цілий тиждень переживати, щоб про цю неприємність не довідався батько.
З того часу Павел став обережніше ставитися до запрошень Ярослава та Миколи, намагаючись вчасно покинути їх товариство. Як тільки Ярослав, забирався на лавку і розмахуючи кухлем пива так, що воно щедро вихлюпувалося на голови тих, хто мав необережність опинитися поруч і заспівував хриплим басом:
- Ani já, ani ty, robit něbuděme
šedněme do koča, šedněme do koča, vozit sa buděme
Na jednej posteli robili čo chceli
zrobili děvčátko, zrobili děvčátko, eště chlapca chceli
zrobili děvčátko, zrobili děvčátko, eště chlapca chceli
Pro jedno děvčátko plakat něbuděme
šedněme do koča, šedněme do koča, vozit sa budeme
Temu daj, temu daj kemu dobře stójí
len temu nedávaj, len temu nedávaj, čo sa teho bojí ²
Павел починав потихеньку пробиратися до виходу, споминаючи чергову, з улюблених приказок няньки: все добре в міру.
Одного четверга він, таки, згадав про запрошення пана Кофмана і вирішив навідатися до гостинного антиквара. Павел очікував, що товариство, яке тут збирається, напевно, поважні люди, старшого віку, які ведуть довгі плутані розмови про політику та на інші не менш нудні теми, але, як виявилося, він сильно помилявся. У пана Кофмана зазвичай збиралося не більше п’яти-десяти гостей на вечір. Це були дуже різні люди, сюди приходив відставний офіцер-вдівець, що мав у запасі безліч, не зовсім пристойних, але завжди смішних анекдотів. Частими гостями були два викладачі місцевих гімназій, які постійно сперечалися, причому, приводом до суперечки могло стати будь-яке зауваження, сказане мимохідь. Бував інженер-залізничник та власник букіністичної крамниці. Дехто приходив з дружинами, часом збиралося виключно чоловіче товариство, та постійним, незмінним гостем був найліпший друг пана Кофмана, доктор Устич, з ним Павел познайомився раніше, бо пан Устич виконував, також, обов’язки поліцейського лікаря.
Зазвичай вони спочатку обідали, декілька змін страв, чудове вино. Потім пили коньяк, каву, доктор викурював свою незмінну сигару, після того найчастіше сідали грати в карти, як правило бридж, причому ставки зазвичай були не такі вже і скромні, особливо азартними виявилися професори. Часом влаштовували танці, або просто розмовляли. Павел став постійним гостем у пана Кофмана по четвергам.
У підпорядкуванні Павела було троє підлеглих. Всі троє із місцевих, що сильно полегшувало роботу, бо вони добре знали місто і околиці, місцевих жителів, та від кого чого очікувати.
Перший помічник, інспектор другого рангу, Данило Поланин, молодший син місцевого греко-католицького священика, мав піти по стопам батька та старших братів – у семінарію, але захотів, натомість, вивчати право. Може тому, що Данило, був наймолодшою дитиною у сім’ї, а може з якихось інших причин, та батько, не очікувано, легко погодився. Він вступив до Українського вільного університету, що у 1921 році перенесли до Праги з Відня, на правничий факультет. По закінченню два роки працював у поліційному рефераті Требішова, а пізніше перевівся ближче до дому. Невисокий, але міцний, пан Поланин, виділявся своїм яскраво-вогняним кольором волосся, а все обличчя було густо всипане ластовинням.
Альберт Палфі, найстарший, за віком, з усіх, до тридцяти семи років служив у жандармерії, він був стражем, у міській охороні, ще за Австро-Угорщини. Пройшов всю війну. Справжній велетень, міцний і високий як карпатські сосни, він наче сам був вирубаний з дерева. Коли Підкарпатський край ввійшов до складу Чехословаччини і однією з умов служби стало знання чеської мови, за півроку навчився читати й писати нею. Після чого був прийнятий до лав жандармерії. За добру службу, два роки тому, підвищений до інспектора і переведений сюди у підрозділ стражів без уніформи. Альберт, зазвичай, приходив раніше від усіх, приносив із собою кипу газет і читав їх протягом дня, якщо не було іншої роботи. Він розмовляв українською, мадярською, німецькою, трохи румунською та польською, звісно ж, чеською та словацькою, міг порозумітися навіть з циганами, що робило його, часом, незамінним. Хоча, таке поліглотсво вже не дивувало Павела, тут більшість жителів розмовляли сумішшю усіх цих мов одразу.
Останній з підлеглих, Міхал Чапек – невисокий, незграбний та надзвичайно худий, що здавалося, складався з одних тільки гострих кутів, був спадковим чиновником. Його батько, дід і прадід, всі працювали свого часу в різних міських установах, а якийсь далекий родич навіть був, колись, бургомістром. Зі слів Поланина, раніше вони називалися Черпаками, але з приходом нових властей, дещо поправили прізвище на більш звичне для чехів. Зараз сім’я Міхала, переживала не найкращі часи. Його батько, великий любитель заглянути до чарки, помер роки два тому, впав у річку, будучи напідпитку, і втопився. По собі залишив дружині – борги та чотирьох дітей, сина і трьох дочок. Міхал, найстарший, мусив тепер дбати про матір і молодших сестер. Родина матері, більш заможні люди, оплатили йому навчання в тому ж Українському вільному університеті, та допомогли влаштуватися в поліційний реферат. Практично він виконував обов’язки секретаря їх підрозділу.
Павел помітив, що і Поланин, і Палфі, намагаються допомогти молодшому колезі, по можливості, не нав’язливо. Так, наприклад, Данило щопонеділка приносив торбу наповнену цукром і хлібом, та мовчки клав біля Міхалового столу. Зазвичай хлопець при цьому червонів як майська ружа, поправляв окуляри і тихо дякував, хоч як йому було незручно, та на малесеньку платню молодшого клерка прогодувати сім’ю з п’ятьох людей складно. Альберт же, частенько, в обід, піднімався зі свого місця, рішуче відсовував вбік папери та виголошував дивлячись кудись над головою Міхала:
- Ну, що пора і обідати. Міхал складеш компанію?
Одного разу, Павел випадково помітив, як хлопець зранку, заховавшись в дворі поряд ратушею, тихцем взувався у черевики. Прослідкувавши за Міхалом ввечері, Павел побачив, як він роззувається, зв’язавши черевики шнурками, перекинув їх на плече і пішов додому босяка. На другий день, продавець у взуттєвій крамниці немало подивувався покупцю, що шукав черевики на розмір менші від потрібного. А, Павел прийшов на роботу з пакунком під пахвою, поклав його на стіл Міхала і сказав:
- От, невдало купив черевики, вони мені тіснуваті, ти приміряй, якщо добрі, то залиш собі.
- Але, пане інспектор, вони коштують недешево. – Розгублено відповів Міхал, розгортаючи пакунок. І додав, зашарівшись як дівиця, – у мене нема зараз грошей, віддати вам.
- То, нічого, – махнув рукою Павел. – Колись віддаси.
Дні йшли за днями, робота виявилася не такою вже і складною. Мукачеве – місто маленьке і спокійне, життя в ньому рухалось, як сонна муха, зрештою, всі провінційні містечка, відрізнялися особливою статечною повільністю.
Багато, що у новій роботі, Павела дивувало та дратувало, наприклад, постійні запити начальства. Десь за тиждень, після приїзду на місце служби, з Ужгорода, з губернської канцелярії, прийшов лист. Як помітив Павел, чиновники страшенно любили листуватися, навіть, якщо питання можна було вирішити за три хвилини, просто зателефонувавши, вони все одно намагалися надіслати письмовий запит.
Лист був складений у дуже офіційному тоні, надрукований на трьох сторінках, увесь його зміст, можна було звести до одного запитання: як пройшов перший тиждень роботи? Так як перший тиждень пройшов напрочуд спокійно, Павел чесно відповів начальству: нічого особливого не сталося. Відповідь, разом з шапкою, датою та печаткою вмістилася на половині сторінки. Поланин помітив, що напевно начальству така лаконічність не сподобається, але Павел вирішив по-своєму і листа відправили. Через кілька днів надійшла відповідь: на чотирьох сторінках керівництво виражало незадоволення скупістю викладення звіту. Він розгубився, як можна розтягнути одне речення на дві сторінки? Тут і виявися справжній талант Міхала.
- Можна я спробую? – спитав він.
- Давай. – Те, що йому таке не під силу Павел вже зрозумів.
І Міхал за дві години поклав на стіл начальнику, два з половиною листа друкованого тексту. Губернська канцелярія лишилася задоволеною на цей раз. З того часу писати такі відповіді стало постійним обов’язком Міхала.
Іншим разом керівництво захотіло довідатися скільки писемних людей в його окрузі. Павел сильно здивувався отримавши запит, здається рахувати тих хто вміє читати і писати було обов’язком реферату освіти, але нічого робити, довелося відповідати.
Спочатку він вирішив отримати цю інформацію від інспектора відділу освіти, але пан Дода, що завжди виглядав, як сонний Будда, тільки похитав головою і запропонував Павелу пошукати в архіві дані останнього перепису. Ритися в архівах відправили Міхала. Пан Палфі дав хорошу пораду відправити запити священикам і рабинам округу, хто краще них знав свою паству. Це завдання доручили Данилові та Альберту. За тиждень на столі у Павела зібралася купа листів, докладів та записок, переглянувши ці дані, він розгубився. Якщо вірити їм, то зовсім не писемних в окрузі було не так вже й багато, от тільки писали і читали вони здебільшого на різних мовах, хто німецькою, хто мадярською, хто українською, а ще на ідиш та російською, ці здебільшого закінчували гімназію за Австро-Угорщини. Як пояснили Павелу його підлеглі, Мукачеве входило до вотчини австрійських графів Шенборнів, австрійський імператор був у родинних зв’язках з російським імператором, тому у австрійських вотчинах Рутенії, процвітало русофільство. Павела складні родинні зв’язки та політичні інтриги мало цікавили, його турбувало як всі ті дані викласти начальству?
Поланин згадав, що коли робили перепис населення писемними вирішили вважати тих, хто володів чеською або словацькою, а ще тих хто закінчував гімназії та інші навчальні заклади, бо вважати професора не писемним, навіть якщо він не володів чеською, було якось дивно. Прийнявши таке рішення, відправили відповідь у губернську канцелярію, про те що тільки десь біля тридцяти відсотків писемних проживало в окрузі, хоча Павела і огортали сумніви, щодо не зовсім чесного підрахунку.
За три місяці служби в окрузі сталося тільки три випадки, які можна вважати кримінальними злочинами. І то, розгром, що вчинили п’яні робітники лісопильні в сільській корчмі, навряд чи можна було віднести до такого вже криміналу, тим більше, що нікого не вбили, а поранені, не відізвалися. Просто підприємливий корчмар, зібравши гроші у винуватців бійки, викликав ще і поліцію, щоб зафіксували збитки офіційним протоколом для страхової компанії. Та поїздка, щоправда, окупилася смачним і ситним обідом.
Крім того, сталося одне вбивство. П’яний чоловік зарізав дружину під час сімейної сварки. Шукати винуватця не довелося, він спав тут же на лавці. Хропів так, що трусилися шиби, поширюючи навколо себе міцний запах винного перегару. В сусідній кімнаті, на ліжку, сиділи діти. Двоє маленьких хлопчиків, що тихо плакали, обнімала і гладила по голові перелякана, бліда, як смерть, дівчина, на вигляд не старше п’ятнадцяти років, її очі були сухі, ні сльозинки, тільки губи кусала і руки помітно дрижали. Павел, не встигнувши подумати, витяг з гаманця п’ятдесят крон і вклав у руку дівчині, вона тільки хитнула головою.
А ще їм вдалося захопити крадіїв, що грабували крамниці. За цей випадок весь підрозділ нагородили премією та дали кілька днів відпустки Павелу.
Viorika- Сообщения : 1500
Дата регистрации : 09.04.2014
Возраст : 49
Откуда : Львів
Re: Без назви (поки, що)))
автор Viorika Нд Лют 01, 2015 6:32 pm
- Частина 3:
- Крадії діяли дуже зухвало. Час для своїх нападів вони вибрали вдало. Наліт ставався, зазвичай, десь біля шостої вечора, в цей час, на вулицях мало перехожих, для вечірніх розваг ще рано, більшість містян якраз сідали вечеряти, а крамарі підраховували денний виторг і потроху закривали свої магазини. В крамницю входили двоє чоловіків. Заходили тихо, ніби щось купити, потім різко поверталися спиною до продавця надягли на голови мішки з прорізями для очей, один наставляв на господаря обріз, а інший, зачинивши засув на вхідних дверях, починав збирати все найцінніше з вітрин. Хазяїну ж, що стояв з піднятими руками, веліли заплющити очі. Діяли, швидко та тихо. Переляканий крамар обережно розплющував очі, тільки коли чув, як грюкнули вхідними дверима, ще якийсь час стояв, зацебенівши з переляку, а коли вибігав, на вулицю, з криками:
- Стража! Стража! Вбивають! Все винесли! – від злодіїв вже не залишалось і сліду.
Таким чином пограбували три крамниці в Ужгороді, перед тим, за чутками, в Кошице і от, добрались до Мукачева.
Вони вже збиралися розходитись по домівках, коли їх викликали. Павел тільки тяжко зітхнув, відпустив Міхала додому, бо він жив найдальше, біля самого замку. А сам, прихопивши Альберта і Данила, відправився оглядати місце злочину.
Треба віддати належне крадіям, вони спланували напад розумно і жертвою вибрали не один з тих великих ювелірних магазинів, що сяяли вогнями, як різдвяні ялинки, у центрі міста, а маленьку крамничку на околиці, де поряд з золотими прикрасами, були вітрини з дешевшими – срібними, а то і просто позолоченою копійчаною біжутерією, та ще багато різного краму, для покупців середнього статку та бідніших. Практично це був правильний розрахунок, адже у великій і дорогій ювелірній крамниці, було декілька продавців, до того ж стражі завжди знаходилися поблизу, якщо врахувати великі вікна вітрин через які добре видно, що коїться в середині, то пограбувати їх було не так вже й просто, тут одним обрізом не справишся. На додачу до всього, господарі таких магазинів як правило тримали, десь під прилавком, револьвер.
Перше, на що звернув увагу Павел, як ввійшов до магазину, це напівтемрява, яка панувала тут, хазяїн очевидно економив на освітленні. Це теж було на руку розбійникам, бо навіть якби якийсь випадковий перехожий і заглянув через скло вітрини, побачив би небагато. Хазяїн сидів в кутку на стільці, біля нього клопотав доктор Устич. Лікаря здається нервували голосні причитання потерпілого, але він терпляче умовляв того:
- Ну ж бо, пане Шолмон, заспокойтеся, так і до удару недалеко. Дихайте глибоко. Випийте цей порошок і йдіть ляжте, відпочиньте.
- О! Пане дохтор! Які лежати! Які відпочивати! Оооо! Ви подивіться навколо, все забрали! Все! Без краму залишили! Без єдиного геллера! – і крамар змахнув руками, ніби збираючись воздати хвалу Богу, мало не вибивши з рук пана Устича порошок і стакан з водою. Хоча майже вся вода вихлюпнулася, таки, на лікаря, доктор, тільки зітхнув, і змахнувши краплі води з піджака, продовжив вмовляти експресивного пацієнта, випити ліки.
Оглянувшись навколо, Павел відмітив, перш за все, що хазяїн сильно перебільшив шкоду. З першого погляду здавалося – тут все на своїх місцях. Тільки потім помітив розбите скло на середньому прилавку, пусті бархатні коробочки з-під прикрас у віконній вітрині та одну з шухляд, що хтось витягнув і поклав на стіл.
- Що було в цій вітрині? – звернувся він з першим запитанням до продавця.
- Тут?! Тут були мої найкращі прикраси! Чудове кольє, з діамантами і такі завушниці до нього, як квіточки, теж з діамантами і два перстеня! О-о-о. – Знову схопися за голову хазяїн. – Мій найліпший товар! У мене вже був покупець! – і він простягнув руки до Павела ніби благав його про щось. На всяк випадок відійшовши подалі від темпераментного пана, Павел перепитав:
- Завушниці, то що?
- Сережки. – Пояснив лікар, замість господаря, що продовжував причитати скоромовкою.
- Гроші забрали, все золото винесли, і срібло винесли, і два намиста з відбірних перлин, сто вісімдесят прекрасних, грубих перлин на одному і сто тридцять п’ять на другому! Все винесли! О-о-о. – Продовжував він стогнати.
- Отут, у цій вітрині був срібний посуд? – перепитав Григорій, вказуючи на кутову скляну вітрину, в якій теж були порожні полиці.
- Так, так! Там був срібний кофейник, такий гарний, такої роботи! До нього чашечки, і ложечки, і цукерничка… ох! Аж серце болить! У мене вже був покупець! – вигукнув з розпачем хазяїн і схопився за груди, ніби підкреслюючи, як сильно болить його серце. Лікар тільки закотив очі і розвів руками, мовляв, нічим не можу допомогти.
- Опишіть злочинців, будь-ласка? – як можна спокійніше спитав Павел. Питання викликало роздратування у хазяїна і чергову хвилю причитань.
- Я їх майже не роздивився! Вони веліли закрити очі, я закрив, а що б ви зробили на моєму місці? У них була така рушниця, з такою на ведмедя ходити добре! – і він прийнявся розмахувати руками наглядно демонструючи величину зброї, якщо вірити господарю, та рушниця була розміром як маленька гармата.
- Добре, а ті чоловіки, як вони виглядали? – терпляче перепитав Павел.
- Та як, як! Я не встиг оком змигнути, а вони вже наділи на голови мішки, такі звичайні, паперові, що в них кондитери цукерки пакують, там були прорізи для очей і тут же наставили на мене пушку.
- Ну хоч росту якого?
- Так велетні, пане інспектор, велетні! Вищі вас, чи, навіть, того чорного стража, - і він тицьнув рукою в сторону Альберта. – І плечі в них, як двері широкі!
Павел тільки видихнув. Він сам був не маленького зросту, за метр вісімдесят, а Палфі, той ще на голову вищий, у страху очі великі, ще одна приказка няні прийшла на пам'ять. Так нічого і не добившись від знервованого хазяїна, ретельно оглянувши крамницю, та зібравши нечисленні докази, вони пішли.
Крадії працювали в рукавичках, але навіть якби й не так, то визначити всі ті відбитки пальців, різних людей, що побували за день у крамниці, торкнулися вітрин, перебирали товар, не було ніякої можливості. Одне вони визначили точно – ні один із зібраних ними відбитків не значився у поліційному каталозі, як відбиток злочинця, що побував на утриманні держави.
Через півтора тижня стався другий напад. На цей раз господар був не стільки у розпачі, скільки розгніваний, він тряс кулаками, посилав на голову злочинців прокльони і обіцяв особисто зловити їх і повідривати руки. Павелу кортіло спитати, чого ж він дозволив обікрасти себе, чому не дав відсіч одразу? Але промовчав, все-таки заряджена рушниця, дуло якої впирається тобі в груди – вагомий аргумент.
Уважно оглянувши торгову залу, розбиті вітрини і пусті полиці, ті з яких забрали крам злодії, Павел задумався.
- Данило, Альберт, ідіть сюди. Подивіться уважно навкруги і скажіть, ви нічого не помічаєте?
- Ну-у, тут здається якось дуже… порядок, чи що? – невпевнено почав Поланин.
- От! Саме так інспекторе, саме так. Якийсь дивний порядок, не зразу і помітиш, що забрали. – Данило тільки здивовано глянув на начальника. Між тим Павел підійшов ближче до прилавку, який складався із громіздких тумб зі скляними стільницями.
- Дивіться, бачите? Тут у цій вітрині лежить біжутерія, позолочені дешеві прикраси, але ж так з першого погляду їх і не відрізниш від справжнього золота, хіба не так? – його помічники прийнялися уважно розглядати виставлені у вітрині сережки, ланцюжки, хрестики і персні, які дійсно, так на перший погляд, блищали не гірше золотих.
- Соромно признатися, але я би так легко і сам не розрізнив, якось мені на торговиці спритна циганка таки продала мідний перстень як золотий, тільки от, дома вже роздивився, що придбав. – Махнув рукою Альберт. – Дійсно вони, видать, знали що брати.
- Я теж так думаю. – Погодився Павел.
- Дивіться сюди, – покликав їх Данило за прилавок, – бачите? Чотири шухляди, а витягли тільки одну, саме там де гроші були.
- Так і з вітрин взяли тільки цінні речі, нічого не пошкодивши, діяли швидко, без зайвих рухів, що це означає? – запитав Павел і відповів сам собі, – а означає це, що вони провели розвідку, мусили бувати тут раніше, знали де хазяїн гроші тримає, де лежать цінні речі, а де так, дешева біжутерія. Треба розпитати хазяїв, може вони запам’ятали покупців, що приходили сюди на тому тижні? Може хтось побував в обох крамницях?
На другий день, Міхала відправили в Ужгород дізнатись про подробиці пограбувань у їхньому місті. Альберта – на базар, походити між людей, послухати, що говорять. Не дивлячись на свій помітний ріст та статуру, він вмів якимось дивом губитися в натовпі та залишатись непомітним, коли треба. Павел з Данилом пішли опитувати, потерпілих.
Господарі пограбованих крамниць, спочатку неохоче відповідали на питання, а потім розійшовшись, почали згадувати і те, що було рік назад. Після кількох годин таких розмов у Павела розболілася голова. Зібравшись у кабінеті ввечері вони вирішили продовжити обговорення в «Трактирі» за кухлем холодного пива.
Як виявилося, в Ужгороді злодії діяли точно так само, як і у Мукачеві. Грабували маленькі крамниці на околицях, у вечірній час, брали впевнено тільки найдорожчі речі та гроші.
Альберт на торговиці помітив дівчину, що продавала срібний кофейник, судячи з вигляду, той самий який детально описав хазяїн першого магазину. Прикинувшись потенційним покупцем, Альберт уважно роздивися кофейник, переконавшись, що він є з краденого товару. Поговорив з дівчиною, вона жалібно повідомила, що батьки померли у них скрута і вона продає цінні речі з дому, щоб прогодувати молодших сестер. На вигляд їй було десь вісімнадцять-двадцять років, худенька, бідно одягнена, була закутана у хустку по самі брови, не дивлячись на пекельну спеку, що встановилася в останні дні. Кофейник зрештою купив, вона продавала його задешево, не більше третьої частини справжньої вартості. Дівчину затримувати не став, хотів прослідкувати куди піде, але вона, як тільки вийшла з торговиці, сіла в якусь бричку, поки Альберт ловив візника, дівчина щезла з виду.
Павел з Данилом довідалися, що в обох крамницях за кілька днів перед тим побувала одна і та сама парочка, дівчина і хлопець, що ніби обирали собі обручки. Бідно, але охайно одягнені, так зазвичай виглядає прислуга з багатих будинків. Вони, за свідченням господарів, дуже довго оглядали товар, просили показати то одне, то інше, потім йшли нічого не купивши. За кілька днів поверталися, купували дешеві, позолочені, персні.
Звіривши опис дівчини даний господарями пограбованих крамниць, з описом Альберта, переконались, що то була одна і та сама дівчина. Порахували, що між нападами проходило не менше тижня півтора. В одному місті злодії, зазвичай, скоювали три-чотири напади, тому, порадившись вирішили спробувати їх зловити.
План був простий, склавши опис парочки зі слів постраждалих крамарів, вони обійшли ті магазини, що могли привернути увагу грабіжників і просили господарів повідомити їх негайно, як тільки ця парочка завітає до них. Довго чекати не довелося, уже через день до них прийшов власник галантерейного магазину, котрий повідомив, що люди якими цікавилася поліція побували у нього того дня вранці.
В крамниці влаштували засідку. Перший день чергував Данило з двома жандармами, другий день на чергування пішов сам Павел, хоч міг того і не робити, але йому було цікаво, як то сидіти в засідці? Виявилось, що це справа нудна. В маленькій комірчині, поряд з торговою залою, було тісно трьом дебелим здорованям, і темно, бо світло не вмикали, щоб не видати своєї присутності завчасно. До того ж, в комірчині неприємно пахло сирістю і пліснявою. Через вузьку щілину, між дверми та одвірком, було добре видно тільки парадний хід до крамниці і Павелу залишилось розважатися, хіба, що розгляданням покупців, котрі входили або виходили з магазину. Зовні також, чергували три стража, перевдягнуті у цивільне.
Повезло ж Альберту, на третій день. Спочатку він побачив ту саму дівчину, але на цей раз вона була одягнена краще, у капелюшку, усміхнена, із хлопцем попід руку. Хлопчина на Альберта враження не справив – миршавий і непримітний, зовсім не схожий на велетня, якого описав пан Шолмон. Через кілька годин після веселої парочки, до крамниці завітали двоє чоловіків, той самий хлопець і чоловік віком років з п’ятдесят, от цей вже був поважної статури, хоч і невисокого зросту, зате широкоплечий з руками схожими на шуфлі, якими зимою сніг прибирають. Альберт не став чекати поки заживний драйда ² витягне мушкета і дав знак своїм помічникам. Старший навіть хрипнути не встиг, як вже лежав на підлозі прижатий міцною рукою стража, а от молодший, хоч і миршавий, та як виявилося спритний, вчепився зубами в руку Альберту і спробував вирватися, довелося його добряче прикласти по голові, після чого молодик тихенько сповз долу.
Якщо чоловіків вдалося захопити, порівняно, тихо, то дівчина, яку схопили під крамницею, зчинила страшний галас.
Допитувати арештованих вирішили на другий день. Як слушно зауважив Альберт, старий, то закалений жіван ³, такого нелегко розговорити; молодий буде мовчати, просто із впертості.
- Затятий гунцут, на писку намальовано, буде з себе корчити, ош і він є дако, а, от дівка, хай посидить у буцегарні нічку, дорана розговориться, увидите. – Заключив Альберт і перекинув гальбу пива одним духом.
Він не помилився – одної ночі у криміналі, дівчині вистачило, щоби розв’язався язичок. До того ж вона мала образу на старшого компаньйона, той, здається, не дуже церемонився зі своїми молодшими помічниками.
Як виявилося, вони всі були родичами, до того ж близькими. Хлопець, той, що вдавав нареченого, доводився їй рідним братом, а старший – вуйком. Брата і сестру звали: Мілан та Ружена Сілван, а їх ватажка – Степан Бел. Мілан мав двадцять три роки, сестра була на чотири роки молодша. Походили з села Ворочево, Перечинського округу, Ужгородської жупи. До жовтня минулого року брат з сестрою проживали у рідному селі, далі Ужгорода не бували. Їх мати померла чотири роки тому, рік по тому батько поїхав на заробітки до Канади. Місяців зо три після від’їзду, посилав листи, а потім пропав, що з ним стало, ніхто не знав. З часу як пропав батько, брат із сестрою заледве зводили кінці з кінцями. Старші брати і сестри, допомагали молодшим як могли, але у них були свої сім’ї, які також треба було годувати.
Вуйко, рідний мамин брат, з’явився на порозі їх дому несподівано. Мати не дуже шанувала брата, казала, що він пішов кривою стежкою і став ганьбою сім’ї. Поки мама була жива, вуйко навідувався до них рідко, останнього разу вони сильно посварилися і мати взагалі заборонила брату показуватися у їх домі. Останній раз вони бачили дядька років з шість тому, відтак, не одразу признали. Вуйко одразу по приїзді став поводитися у них в домі як хазяїн. Про себе розповідав мало, але гроші у нього водилися.
Спочатку Ружені не подобалося, що дядько Степан водить її брата по корчмам, до його подарунків та щедрості відносилася насторожено, та з часом їй стало подобатися таке життя.
Дядько, час від часу, кудись раптово зникав, потім знову з’являвся, завжди з подарунками, то гребінець привезе, то намисто, а одного разу, навіть, подарував пару чудових, шовкових панчіх. А по Різдві, добряче хильнувши, признався племінникам, звідки у нього гроші.
Довідавшись, що їх щедрий родич – злодій, брат з сестрою спочатку злякались, але вуйко їх заспокоїв, нібито все не так страшно, бідних він не грабує, а багаті повинні ділитися добром. Зрештою умовив племінників долучитися до нього.
Спочатку вони поїхали до Кошице, винайняли там дешеву кімнату на околиці, брат з дядьком влаштовувалися на тимчасові підробітки, щоб не викликати підозри у сусідів, а вона мила кімнати у хазяйки квартири.
Дядько планував напади та обирав цілі. Від своїх молодших помічників вимагав цілковитої покори. Продавати награбоване забороняв, запевняючи, що ось ще один раз підуть на справу, а тоді зберуть все добро поїдуть у якесь велике місто, у Прагу, Прешпорек 5 або Відень, туди де вони не промишляли, спродадуть все і розійдуться у різні сторони, ніби ніколи і не зустрічались. Та з кожним вдалим нападом, щаслива мить поділу награбованого все переносилася. Молоді люди втрачали терпіння, їм хотілося вже взяти гроші, хотілося спокійного життя і гарних речей. Набридло сидіти у дешевих кімнатах, набридло ховатися та просити у дядька грошей, коли в їх скринях зібралося вже немалі багатства. Зрештою вони поцупили, таки, у родича ключа від заповітної скрині зі скарбами і брат відправив сестру продати срібний кавник. Довідавшись про вчинок племінників дядько страшенно розлютився, брату добряче дісталося від родича, сестра ж зуміла вчасно заховатися і дочекатися поки вуйко заспокоїться. Він хотів відмінити останній напад, але жадібність і самовпевненість, взяли гору. От вони і попалися.
Павела та його підлеглих відзначили за хорошу роботу, видали скромну премію, а Павел, на додачу, випросив собі коротку відпустку. Заздрісники з поліційного реферату Ужгорода, стверджували, що їм просто пощастило, нібито якби дівчина не пішла продавати кавник, то банду винахідливих злодіїв, ще не скоро викрили б. Та вони не звертали, на шпильки колег, уваги, зрештою грабіжників, яких безуспішно розшукували півроку, зловили саме вони.
Найбільш неприємною і нудною частиною роботи, був розгляд усіляких скарг. Скарги надходили щодня, десятками. Скаржники проявляли неабияку винахідливість, у своїх претензіях. До того ж, Павел з самого початку зробив велику помилку, відповідаючи на всі, писульки, як їх називав Міхал, що надходили до них. Такою старанністю Павела, поспішили скористатися колеги, що були раді позбутися неприємних обов’язків. Його підлеглі схопилися лиш тоді, коли у рефераті публічних робіт відмовилися забирати скаргу на погане освітлення вулиць, а з реферату освіти повернули скаргу на гімназистів, що нібито занадто шумно відзначали закінчення шкільного року, у дворі гімназії.
Добре, що скаржники, частенько вдовольнялися однією відповіддю, або порадою звернутися в іншу інстанцію. Щоправда було кілька особливо затятих поборників чистоти, порядку, культури та законності, які закидали адміністрацію округу безліччю скарг та заяв.
Найбільше з поміж них, виділявся пан Думчинський, голова Мукачівської окружної кредитної спілки. Всі скарги, що надходили до відділу складалися у дві теки: в одній, тоншій, зберігалися всі подібні заяви отримані у цьому році від жителів округу, в іншій, грубій, що ледь закривалася, усі скарги подані паном Думчинським.
Потрібно визнати, що його заяви відрізнялися не тільки кількістю, але і змістом. Кожна скарга займала, щонайменше десяток сторінок друкованих на старенькому хаммонді (6). Написані високим стилем, рясно приправлені всілякими юридичними термінами, часто зовсім недоречними в даному контексті, ці скарги нагадували обвинувальні вироки кримінального суду, до того ж неодмінно закінчувалися вимогою негайно арештувати порушника і притягнути його до відповідальності, за статтею такою-то, Кримінального Уставу Чехословацької республіки. І не важливо наскільки важкою була провина відповідача. Наприклад, сусідський хлопчик, полюючи на горобців, мав необережність розбити скло у віконці комори, будинку пана Думчинського. В своїй скарзі, він назвав цей випадок розбійним нападом та вимагав негайно арештувати і засудити до трьох років виправних робіт батька хлопчика, що так необережно бавився рогаткою, оскільки сам хлопчик був неповнолітній. Добре знали пана Думчинського і в судах усіх рівнів.
Спочатку Павел, ще намагався розглядати його заяви, потім перейшов на короткі, сухі відповіді-відмовки, а з часом почав діяти, як і всі колеги з інших відділів, просто завів окрему теку, на якій Міхал старанно вивів, своїм, гарним почерком: «Думчинський Василь Миколайович», туди вони складали усі ті шедеври епістолярного мистецтва, що регулярно надходили до них, від означеного пана.
І от зараз, цього чоловіка, який вів тяжби з половиною жителів краю, того на кого мали зуб усі сусіди в околиці, знайшли вбитим, а Павелу потрібно було знайти вбивцю і вибір у нього був великий, щонайменше половина міста, а може і цілого округу. От тільки, сам Павел, такому багатому вибору, був не радий.
1 «слунце моє» - сонце моє
2 - Ani já, ani ty, robit něbuděme
šedněme do koča, šedněme do koča, vozit sa buděme
Na jednej posteli robili čo chceli
zrobili děvčátko, zrobili děvčátko, eště chlapca chceli
zrobili děvčátko, zrobili děvčátko, eště chlapca chceli
Pro jedno děvčátko plakat něbuděme
šedněme do koča, šedněme do koča, vozit sa budeme
Temu daj, temu daj kemu dobře stójí
len temu nedávaj, len temu nedávaj, čo sa teho bojí ²
Ані я, ані ти, працювать не будем
Сядемо до коша, сядемо до коша, возитися будем
На одній постелі, робили що хотіли
Зробили дівчатко, ще хлопця хотіли,
Зробили дівчатко, ще хлопця хотіли,
Про одне дівчатко плакати не будем,
Сядемо до коша, сядемо до коша, возитися будем
Тому дай, тому дай кому добре стоїть
Тільки тому не давай, тільки тому не давай, хто ся того боїть.
Кош – бричка
Пісню перекладала сама, пробачте, якщо вийшло коряво)))
3 закалений жіван ³ (зак. діалект) – загартований, підступний чоловік, пройдоха.
4 Гунцут (зак. діалект) – пройдисвіт
5 Прешпорек – Братислава (стара назва)
6 Хаммонд – «Hammond – Multiplex» друкарська машинка американської фірми "Hammond Typewriter Co", яку почали випускати в 1890-х роках. Фірма виробляла такі машинки різних модифікацій з несуттєвими змінами до 1927 року. Друк проводиться ударом єдиного молоточка по літероносію через папір і фарбувальну стрічку. Завдяки можливості швидкої заміни літероносія такі машинки широко використовувалися для друку текстів на декількох мовах. Кількість літероносіїв з різними шрифтами, що випускаються для цих машин, досягало 200.
Viorika- Сообщения : 1500
Дата регистрации : 09.04.2014
Возраст : 49
Откуда : Львів
Re: Без назви (поки, що)))
автор Viorika Нд Лют 01, 2015 6:33 pm
Дівчатка, це ще дуже "сира" версія, тому буду вдячна за будь-яку допомогу! 
Viorika- Сообщения : 1500
Дата регистрации : 09.04.2014
Возраст : 49
Откуда : Львів
Re: Без назви (поки, що)))
автор Запах Ветра Нд Лют 01, 2015 6:39 pm
О, ну наконец-то. Предлагаю временное название - "Пригоди пана Пешека" 
Запах Ветра- Admin
- Сообщения : 4633
Дата регистрации : 09.04.2014
Возраст : 50
Откуда : Харьков -
Re: Без назви (поки, що)))
автор Viorika Нд Лют 01, 2015 6:44 pm
О, тіпа "Пригоди, бравого Швейка")))) Назва мені подобається))) Почекаю, що дівчата ще запропонують, бо у мене ніяких ідей, як на зло 
Viorika- Сообщения : 1500
Дата регистрации : 09.04.2014
Возраст : 49
Откуда : Львів
Re: Без назви (поки, що)))
автор Запах Ветра Нд Лют 01, 2015 6:45 pm
Ну, можно и "Пригоди бравого пана Пешека"
Ты, главное, девчатам маякни в "Зі світу по нитці"
Ты, главное, девчатам маякни в "Зі світу по нитці"
Запах Ветра- Admin
- Сообщения : 4633
Дата регистрации : 09.04.2014
Возраст : 50
Откуда : Харьков -
Viorika- Сообщения : 1500
Дата регистрации : 09.04.2014
Возраст : 49
Откуда : Львів
Re: Без назви (поки, що)))
автор Софія Чайка Нд Лют 01, 2015 8:46 pm
Вірусю, нарешті! Яка я рада, що ти викладаєш цю річ!
Може "Стражі без уніформи" підійде. Хоча попередня назва мені теж подобається. Ну це я так, щоб було з чого вибирати)))
Може "Стражі без уніформи" підійде. Хоча попередня назва мені теж подобається. Ну це я так, щоб було з чого вибирати)))
Софія Чайка- Сообщения : 1067
Дата регистрации : 10.04.2014
Возраст : 57
Откуда : -
Re: Без назви (поки, що)))
автор Viorika Нд Лют 01, 2015 8:50 pm
Софійко, дякую! Тобі сподобалося? Легко читається? Бо, соромно признатися , хоч в житті спілкуюся і думаю українською, але пишу нею повість вперше, тому досить важко було підбирати потрібні слова))) "Стражі без уніформи" теж непогано звучить, головне інтригуючи, хто у нас знає, шо воно таке 
, хоч в житті спілкуюся і думаю українською, але пишу нею повість вперше, тому досить важко було підбирати потрібні слова))) "Стражі без уніформи" теж непогано звучить, головне інтригуючи, хто у нас знає, шо воно таке
Viorika- Сообщения : 1500
Дата регистрации : 09.04.2014
Возраст : 49
Откуда : Львів
Re: Без назви (поки, що)))
автор Софія Чайка Нд Лют 01, 2015 9:07 pm
Це тобі дякую. В мене такі ж клопоти. Спілкуюся майже завжди українською, а досі писала російською, за невеликим виключенням. Значить, прийшов час спробувати)))
Софія Чайка- Сообщения : 1067
Дата регистрации : 10.04.2014
Возраст : 57
Откуда : -
Re: Без назви (поки, що)))
автор Viorika Нд Лют 01, 2015 9:41 pm
Значить прийшов))) Ти дуже гарно пишеш, легко і невимушено, читається на одному диханні. Ну, детальніший відгук викладу у розділі "Ірвін Фокс. Ключар"
Viorika- Сообщения : 1500
Дата регистрации : 09.04.2014
Возраст : 49
Откуда : Львів
Re: Без назви (поки, що)))
автор Амріта Нд Лют 01, 2015 11:08 pm
О, як приемно)) Верочка, я рада, що книжка отак одразу i знадобилася))
2 маленькi ремарочки щодо анотацii))
1. Дiя вiдбуваеться, а не проходить.
2. Прикольно ти вигадала - "дуже Захiдноi Украiни". Але тодi треба цю фразу якось обiгрувати - "назахiднiшому мicтечку Украiни" чи щось на кшталт цього. Сподiваюсь, ти мене зрозумiла)
Пiшла читати))
2 маленькi ремарочки щодо анотацii))
1. Дiя вiдбуваеться, а не проходить.
2. Прикольно ти вигадала - "дуже Захiдноi Украiни". Але тодi треба цю фразу якось обiгрувати - "назахiднiшому мicтечку Украiни" чи щось на кшталт цього. Сподiваюсь, ти мене зрозумiла)
Пiшла читати))
Амріта- Сообщения : 1418
Дата регистрации : 09.04.2014
Возраст : 52
Откуда : Київ
Re: Без назви (поки, що)))
автор Viorika Нд Лют 01, 2015 11:22 pm
Зауваження врахувала)) Іду виправлятися))
А твоя книга, мені не тільки допомагає, виявилося наукові труди, часом, дуже цікаво читати, головне, що написано живою мовою)))
А твоя книга, мені не тільки допомагає, виявилося наукові труди, часом, дуже цікаво читати, головне, що написано живою мовою)))
Viorika- Сообщения : 1500
Дата регистрации : 09.04.2014
Возраст : 49
Откуда : Львів
Re: Без назви (поки, що)))
автор Yanita Vladovitch Чт Лют 05, 2015 12:23 pm
Вірочко, з новою темою.
"Природи бравого пана Пешека" мені подобається. Ось би тільки "бравого" змінити на щось інше, аби не було такої явної асоціації зі Швейком. Але назва, то таке діло, її можна придумати вже й після завершення роману.
Що особисто меня "напрягає", то ім*я. Павел, Павела. То який, чеський варіант чи польський?
Ще б я запропонувала ту частину, де оповідається про труп, винести окремо, наприклад, у Пролог.
Щодо тексту - написала листа на пошту.
"Природи бравого пана Пешека" мені подобається. Ось би тільки "бравого" змінити на щось інше, аби не було такої явної асоціації зі Швейком. Але назва, то таке діло, її можна придумати вже й після завершення роману.
Що особисто меня "напрягає", то ім*я. Павел, Павела. То який, чеський варіант чи польський?
Ще б я запропонувала ту частину, де оповідається про труп, винести окремо, наприклад, у Пролог.
Щодо тексту - написала листа на пошту.
Yanita Vladovitch- Admin
- Сообщения : 2415
Дата регистрации : 09.04.2014
Возраст : 40
Откуда : Одеса
Re: Без назви (поки, що)))
автор Viorika Чт Лют 05, 2015 12:34 pm
Яніточка, дякую!!!
Я спеціально вирішила використовувати саме закарпатську вимову в іменах власних, повністю перейти на наш діалект не можу, бо ніхто нічого не зрозуміє)))) Павел, Павела - це чеський варіант, але у нас так говорять і в побуті, наприклад мого сина Данила, закарпатські родичі, звуть Дені, або Даніель, то мамині подружки-мадярки так кажуть)))) Занадто довго у нас змушувалися мови, щоб ігнорувати таку місцеву особливість як адаптацію імен до українсько-мадярсько-німецько-чесько-румунського діалекту)))) В цьому діалекті 75% становить українська мова, але наголоси в українському слові можуть бути чеські і навпаки. Коротше я хотіла зберегти певну місцеву самобутність))))
Я теж про це думала, напевно зроблю так "Пролог. Частина перша. Нове місце." і т. д. (треба частинам придумати назву
)
Я вже почала схилятися до "Пригод пана Пешека"))))
Чекаю листа!!!!
Я спеціально вирішила використовувати саме закарпатську вимову в іменах власних, повністю перейти на наш діалект не можу, бо ніхто нічого не зрозуміє)))) Павел, Павела - це чеський варіант, але у нас так говорять і в побуті, наприклад мого сина Данила, закарпатські родичі, звуть Дені, або Даніель, то мамині подружки-мадярки так кажуть)))) Занадто довго у нас змушувалися мови, щоб ігнорувати таку місцеву особливість як адаптацію імен до українсько-мадярсько-німецько-чесько-румунського діалекту)))) В цьому діалекті 75% становить українська мова, але наголоси в українському слові можуть бути чеські і навпаки. Коротше я хотіла зберегти певну місцеву самобутність))))
Я теж про це думала, напевно зроблю так "Пролог. Частина перша. Нове місце." і т. д. (треба частинам придумати назву
) Я вже почала схилятися до "Пригод пана Пешека"))))
Чекаю листа!!!!
Viorika- Сообщения : 1500
Дата регистрации : 09.04.2014
Возраст : 49
Откуда : Львів
Re: Без назви (поки, що)))
автор Наташа Чт Лют 05, 2015 2:55 pm
Верочка привет!
Я по зову пришла но правда прочитала текст с переводом, мне еще трудно сразу с украинского читать. Мне всё равно даже не в оригинале - понравилось. Не догадываюсь в чём сюжет детективной истории?[Ви повинні бути зареєстровані та підключені , щоб побачити посилання] Пока.... мы же в самом начале. Но самобытность места и его колорит передан тобой как всегда живописно, читаешь и представляешь наяву. И Павел расположил к себе своим поступком по отношению к коллеге, буду ждать как он проявит себя в качестве сыщика. Первое дело засчитано, проявил находчивость вместе с коллективом[Ви повинні бути зареєстровані та підключені , щоб побачити посилання]
И позавидовала таланту Михаила Чапека, без компа настрочить из одного абзаца на две страницы.
Бюрократию не задушишь, не убьешь
Пробьется в любые времена, даже без подручных средств прогресса((
Хотела спросить, а у тебя один роман будет про Павла или серия намечается? Если несколько то "Пригод пана Пешека" подходит для серии, а каждой истории наверно нужно отдельное название, связанное с сюжетом?
И как всегда мое спасибо
Я по зову пришла
но правда прочитала текст с переводом, мне еще трудно сразу с украинского читать. Мне всё равно даже не в оригинале - понравилось. Не догадываюсь в чём сюжет детективной истории?[Ви повинні бути зареєстровані та підключені , щоб побачити посилання] Пока.... мы же в самом начале. Но самобытность места и его колорит передан тобой как всегда живописно, читаешь и представляешь наяву. И Павел расположил к себе своим поступком по отношению к коллеге, буду ждать как он проявит себя в качестве сыщика. Первое дело засчитано, проявил находчивость вместе с коллективом[Ви повинні бути зареєстровані та підключені , щоб побачити посилання]И позавидовала таланту Михаила Чапека, без компа настрочить из одного абзаца на две страницы.
Бюрократию не задушишь, не убьешь Пробьется в любые времена, даже без подручных средств прогресса((Хотела спросить, а у тебя один роман будет про Павла или серия намечается? Если несколько то "Пригод пана Пешека" подходит для серии, а каждой истории наверно нужно отдельное название, связанное с сюжетом?
И как всегда мое спасибо
Наташа- Сообщения : 686
Дата регистрации : 04.05.2014
Re: Без назви (поки, що)))
автор Viorika Чт Лют 05, 2015 3:22 pm
Наташенька, привет!
Молодец, что зашла! Ничего, со временем приспособишься читать и без переводчика))) Я где-то вычитала, что лучшее лекарство от старости, это учить новые языки и проявлять любознательность, 100 лет без маразма гарантировано, так что будем лечится вместе
Да я задумала серию поэтому знакомлю так подробно читателей с героем. История с Михалом не придумана, мне тетя, бабушкина сестра рассказывала, как работала в мерии при чехах машинисткой в отделе образования и сколько им приходилось таких ответов на дурацкие запросы давать, когда пришла советская власть она стала работать в гороно секретарем и проработала там до пенсии, так по ее утверждению советы от чехов, количеством переводимой бумаги ничем не отличались)))) И про ботинки из жизни, правда из жизни тети Агаты, ей начальник новые туфли так подарил, сказал что жене малы, когда увидел, как она разувается и идет домой босиком. Ей на эти туфли вся семья деньги собирала, когда тетю удалось в мерии устроить на работу, вот она и берегла их)))
Спасибо тебе
Молодец, что зашла! Ничего, со временем приспособишься читать и без переводчика))) Я где-то вычитала, что лучшее лекарство от старости, это учить новые языки и проявлять любознательность, 100 лет без маразма гарантировано, так что будем лечится вместе
Да я задумала серию поэтому знакомлю так подробно читателей с героем. История с Михалом не придумана, мне тетя, бабушкина сестра рассказывала, как работала в мерии при чехах машинисткой в отделе образования и сколько им приходилось таких ответов на дурацкие запросы давать, когда пришла советская власть она стала работать в гороно секретарем и проработала там до пенсии, так по ее утверждению советы от чехов, количеством переводимой бумаги ничем не отличались)))) И про ботинки из жизни, правда из жизни тети Агаты, ей начальник новые туфли так подарил, сказал что жене малы, когда увидел, как она разувается и идет домой босиком. Ей на эти туфли вся семья деньги собирала, когда тетю удалось в мерии устроить на работу, вот она и берегла их)))
Спасибо тебе
Viorika- Сообщения : 1500
Дата регистрации : 09.04.2014
Возраст : 49
Откуда : Львів
Re: Без назви (поки, що)))
автор Запах Ветра Чт Лют 05, 2015 3:25 pm
И я с вамиЯ где-то вычитала, что лучшее лекарство от старости, это учить новые языки и проявлять любознательность, 100 лет без маразма гарантировано, так что будем лечится вместе
Запах Ветра- Admin
- Сообщения : 4633
Дата регистрации : 09.04.2014
Возраст : 50
Откуда : Харьков -
Re: Без назви (поки, що)))
автор Валя Чт Лют 05, 2015 4:27 pm
І яЗапах Ветра пише:И я с вамиЯ где-то вычитала, что лучшее лекарство от старости, это учить новые языки и проявлять любознательность, 100 лет без маразма гарантировано, так что будем лечится вместе
Валя- Сообщения : 1633
Дата регистрации : 14.04.2014
Re: Без назви (поки, що)))
автор Viorika Чт Лют 05, 2015 6:29 pm
Ми в свою теплу компанію всіх приймаємо)))) 
Viorika- Сообщения : 1500
Дата регистрации : 09.04.2014
Возраст : 49
Откуда : Львів
Сторінка 1 з 1
Права доступу до цього форуму
Ви не можете відповідати на теми у цьому форумі|
|
|